A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Тростянецька селищна територіальна громада
Вінницька область, Гайсинський район

Ілляшівка

 

Село Ілляшівка розташоване на південному заході Тростянецької територіальної громади по течії річки Тростянець (притока річки Південний Буг).

 

За старим адміністративним поділом село входило до Тиманівської волості Ямпільського повіту Подольської губернії.

 

Справжній час заснування бувшого містечка Ляш

і сучасного села Ілляшівка – невідомий.

 

Перша писана згадка про наше село Ілляшівка зафіксовано в «Подольских епархиальных  ведомостях» за 1765  рік під назвою «ПРЕЗЕНТА» (подарунок) … данная князем Червертинским А.В. Братчуновскому.

 

«Имея в Брацлавском воеводстве,  Винницком повете наследственное имение село Ильяшевку и в ней вакантную церковь имени Рождества  Девы  Марии».

          

Давно це було… ще далеко до того як Україною правили «капрал Гаврилович Безрукий та унтер п’яний Довгорукий», ще до того, як сюди стали набігати песиголовці – татари – вздовж ледь помітної річечки, в низині поселились люди. А навкруги хащі, ліси, невеликі чисті галявини вабили цих людей. Видно були працьовиті люди, бо невдовзі впоперек річки стали появлятися греблі, а з ними ставки. Колосились хліба, паслась худоба, будувались вітряки … , а назви поселення не мало. Вона прийшла значно пізніше.

 

Кажуть, ніби це було тоді, як тут польське панство «Латану свитину з каліки знімало». В село приїжджав поляк (лях) – панський касир – платити людям мізерні копійки  (бо село було ще невільне). Кожного року навіть з цієї мізерії він старався урвати левову долю. Підстерегли його добрі хлопці тай вбили серед лісової дороги. І полинула чутка  навкруги, що в лісі вбито ляшка. Може це так, може інакше.

 

В книзі Крилова «Населенные места Подольськой губернии» про Ілляшівку написано що, на території сучасного села було велике містечко Ляш, яке з часом зруйнувалось і залишилося поселення Ілляшівка.

 

Серед старих людей і зараз часто можна почути «Ляшівка», а  не Ілляшівка.    

                

А в 1793 році в складі правобережної України, село Ілляшівка воз'єдналось з Росією. В ті роки в селі було багато млинів (водяних та вітрових), багато річок, але вода в них гнила і тому спричиняла багато захворювань. В селі тоді нараховувалось 440 дворів, з  населення 1542 чоловік, з них  780 чоловіків, 762 жінки.

 

Основне населення – малоросси – християни.  У селі було сильно розвинуте конокрадство, та після виселення 15 сімей припинилося. Населення займалось виключно землеробством, лише дехто під час сезонних робіт Капустянської цукроварні, ходив на заробітки.

 

Стара дерев’яна церква була збудована у 1795 році священником Михайло Братчуковським, в 1804 році - нова, побудована на зібрані кошти прихожан. Церква володіла 44 десятинами найкращої землі. Будівлі зі службами були побудовані на честь поміщика Ярошинського.

 

Була в селі і церковно-приходська школа, яка існувала з 1883 р. Свого приміщення вона не мала, а розміщувалась в найманій хатинці. Учителем був сільський дяк. В 1886 р. для школи було збудовано дерев'яно - вальковане приміщення на одну класну кімнату і квартиру для вчителя. Діти всіх класів (першого і другого) навчались разом під керівництвом вчителя. Навчалось 25-30 дітей, переважно хлопчики. Учитель займався лише навчанням дітей і ніякої культурно – освітньої роботи з іншим населенням села не проводив.

 

Кам’яне приміщення на дві класних кімнати і дві квартири для вчителів збудувало земство при допомозі церковного управління в 1914 р. Тепер строк навчання становив 4 роки, було два вчителі і навчалося близько  70-80 дітей. Будь – яких інших культурно-освітніх закладів у селі до революції не було.  Замість них посеред села була корчма, від якої далеко розходився горілчаний перегар та лайки і бійки селян, там вони топили своє нескінченне горе.  

Кріпосне  право

 

Положення про звільнення було підписано 19 лютого 1861 р., а уже 16 квітня Київському генерал – губернатору летить рапорт Ямпільського земського справника  Кушина «О неповиновении  временнообязанных крестьян».

 

А що ж робили наші прадіди? Ось кілька слів із цього донесення: «… зразу за цим   (бунт у Тиманівці) виник подібний випадок в маєтках сіл Красногірки, Ілляшівки і ін. В Красногірку я відправився з підполковником Герде. Двома ротами солдат і умовляннями переконав селян підкоритись владі», - рапортує земський справник Кушин.

 

800 кріпаків княгині Четвертинської в Ілляшівці виступили проти кріпацтва. І щоб приборкати їх «В придушенні хвилювань брали участь дві роти Телецького, дві роти Брянського та один батальйон Мінського піхотних полків».

 

Революція 1905 – 1907 рр.

 

Революція 1905 р. кинула своє дозріле  зерно на благодатну родючу подільську землю. І це зерно дуже швидко дало свої плоди.

 

«Ось уже три дні селяни села Ілляшвки (Ямпільського) та Богданівки (тепер  Калініно)  Брацлавського повітів бродять, озброєні дрючками, по  економських полях і розганяють працівників шести сусідніх сіл. Вчора проникли в економські двори і розігнали всю фільваркову прислугу… Прошу швидкого і дійового захисту від такого небезпечного руху селян,» - благає поміщик Щенявський.

 

Але ця революція була придушена.           

 

Лютнева революція 1917 р.

 

Лютнева революція 1917 р. скинула  царський трон, але не знищила експлуататорського капіталістичного ладу.

 

Влітку цього ж року в селі Ілляшівці  відбувся сход (збори) громадян села. В постанові сходу Ілляшівчани записали: «Рубку і вивіз дров із спірного лісу власнику Щенявському заборонити до особового розпорядження – скликання установчих зборів». Та не менш цікаві є останні стрічки протоколу: «В чому і підписуємось: письменних – 16 підписів та прізвища 64 неписьменних селян. За них, неписьменних, за їх проханням і довірою та  за себе розписався Ісаак Мазур».  Тобто, лише кожен п’ятий письменний, і це серед  чоловіків.                

 

Жовтнева революція 1917 р.

 

25 жовтня 1917 року постріл «Аврори» дав сигнал до штурму Зимового палацу.

 

Важкими були ці дні і для нашого Поділля.

Архівні матеріали.

 

«Червень 1918 р. Розпорядження Подільського губернського старости Ямпільському повітовому  старості  про вжиття заходів до  жителів, а Ілляшівки «Крестьяне  Ильяшевки делают потравы озимых посевов, уничтожают постройки, рубят лес, разрушают телефонную линию заводской железной дороги. Немедленно примите решительные меры к прекращению».  І через кілька днів у відповідь летить телеграма: «… докладываю, что самоуправства крестьян с. Ильяшевки по сообщению Ямпольского старосты прекращены при содействии австро-венгерских войск. Разграбленное имущество возвращено владельцу».

 

Громадянська  війна

 

За роки громадянської війни у наших селах побували окупанти і банди різних мастей:  австро-угорці, німці, поляки, петлюрівці…

 

У червні 1920 р. с Ілляшівку остаточно було звільнено від польських  інтервентів Червоною Армією, де командиром був Ян Фабріціус. Активним учасником громадянської війни  був житель с. Ілляшівки  Токарчук Михайло Іванович.

 

Першим головою революційного комітету був Андрій  Микитович Коломійчук.       

        

Досить цікавим з цих років є протокол №5  загальних зборів громадян с.Ілляшівки від 1 січня 1921 р. на зборах було 150 чоловік.

Порядок денний:

  1. Міжнародне становище і перехід до мирного будівництва.
  2. Про ліквідацію ревкомів та організацію Рад і виконкомів.
  3. Про КНС.
  4. Про бандитизм.

Зразок  постанови  лише по останньому пункту: «Ми підтримуємо  Радянську владу: вона нам дала можливість приступити до мирного будівництва світлого, нового життя, і ми не допустимо, щоб в районі нашого села діяли бандити і провокатори. І просимо владу забезпечити нас продуктами першої необхідності  (сіль, сірники, гас, колісна мазь) та провести в наше село електрифікацію».       

 

Або  «опросный лист». Відповіді на його 62 запитання свідчать, що являла собою Ілляшівка в березні 1921 р.

 

Внутрішнє і зовнішнє становище країни важке. Але навіть в такий час Ілляшівчани  6 листопада 1923 р. постановили    «…для допомоги борцям за революцію, що кинуті в тюрми Німеччини, обрати комісію з трьох осіб для збору добровільних пожертвувань».

 

Ось  яскравий приклад інтернаціональної єдності наших односельчан з тих далеких років.

 

1923 – 1932 роки

 

Поступово відбудовується, зростає, міцніє країна, а з нею і наша Ілляшівка.

 

У згаданому уже 1923 р. в Ілляшівці було 438 господарств з населенням 1662 чол. В Ілляшівці, ні в Красногірці клубів, бібліотек не було. Були хати – читальні, пункти ліквідації неписемності.

 

В Ілляшівці було 310, а в Красногірці 210 дітей шкільного віку, проте в трьох групах навчалось 65 та 50 дітей (лише кожен п’ятий). По два учителі. Два члени КНС одержували газети.

 

У 1925 р. первинна парторганізація при Кирнасівському цукрозаводі прийняла в кандидати партії 8 чол. з  Красногірки.  Та лише  два з них стали комуністами. І комсомольська і партійна організація заводу надавала допомогу комсомольській організації Ілляшівки (перші комсомольці – П. Гудима, І.П.Кривошия, І.П.Оленчин, І. Паламарчук і інші).

 

У 1928 р. школа подала звіт наросвіті, де в 4-річній школі названо 19 найменувань обладнання, наочних посібників.

 

У  грудні 1927 р.  15 з’їзд  ВКП/б/  проголосив курс на колективізацію сільського господарства країни. А у 1929 р. почалась колективізація. Але тут  було порушено саме головне – принцип добровільності. Селян, котрі  не встигли  ще натішитись землею, результатами самостійного господарювання, стали насильно заганяти в СОЗи. Непокірним чіпляли ярлики  «куркуль»,  «підкуркульник», заносили прізвища на чорну  дошку, беззаконно забирали у  них худобу  (коні, корови, свині, вівці ),  доводили  «план до двору» (завищений) і під цей  «план»  забирали у них хліб, картоплю і інше майно  (одяг, взуття і т. д.).

 

А якщо хтось із них пробував протестувати, захищатись – їм швидко знаходили потрібну статтю  (а найчастіше судили  «трійки») і давали великі  строки (нерідко з трьома карами – тюрма, висилка, позбавлення громадянських прав). Або ж налітали такі комісії вночі  (наче в роки середньовічних розбоїв), хватали сімʼю, хто в чому був (навіть взимку), вивозили на залізничні станції, впихали в товарняк і відправляли в північні райони, на горезвісні Соловки. Багато їх, замерзлих у вагонах, хоронили вздовж залізниць. 

        

Тисячі тисяч перенесли сталінське  «добродійство»,  «батьківську турботу». І як по-фарисейськи звучали слова в його статті  «Запаморочення від успіху» про грубі порушення законів в ході колективізації.

 

В 1929 році був заснований колгосп ім.. Шевченка. Організатором колгоспу став активіст Андрій Микитович Коломійчук, який організував спочатку 17 господарств. 28 березня 1930 року відбулися перші збори колгоспу. Тієї весни колгосп уже мав 27 власних коней та одержав допомогу від Тростянецької машинно-кінної станції  - 20 коней. Ось з чим колгосп вступив у свою першу колгоспну весну.      

 

Жорстоким примусом селян записали, зігнали, об’єднали  в колгоспи  до 1933 р., а  «куркульство» було знищене як клас. Діяли за принципом: «Якщо ворог не здається, його знищують». І на кілька десятиліть вкоренився однозначний, порочний принцип грубого диктату від самого верху до низу  «Скачи, враже, як пан каже»,  «Роби так і тільки так»,  ніякої живої мислі, творчості. З року в рік у селянина відбивали ініціативу, прихильність, любов до праці та землі. І зрештою зроблено це в нечуваній мірі. І все це втокмачувалось в голови людей як єдино правильна стратегічна  лінія партії і вождя всіх народів Сталіна.

 

Страшні роки ГОЛОДОМОРУ  1932 -1933 років

 

Не встигли покінчити з колективізацією, як сталась страшна трагедія в країні – голодовка 1932 -1933 років.

 

Під заклик  «В державній коморі краще збережеться», від хати до хати стали ходити спеціальні комісії (команди). Прозвані в народі  «чорною мітлою», вони забирали не лише посівний матеріал, а всі продукти харчування підряд і повністю (асоля, чечевиця, боби,  остання жменя муки, сушка). Спеціально зробленими залізними палицями (щупами) шпигали землю-долівку в хаті,  в сараях, у дворах на городі. А щоб хтось не  зміг змолоти зерно, якимось чудом не знайдене комісією, команда била-трощила жорна на дрібні куски.

 

Наступила страхітлива голодна весна 1933 р.  Не чути вранці співу  півнів  (їх давно з’їли), гавкання собак  (їх і корів порізали). А діти!  Діти!  «Під тином опухле голоднеє мре…». Страшно було дивитись на опухлих або виснажених людей в передсмертних муках. Нерідко були випадки людоїдства.

 

Скільки ж то мільйонів померли голодною смертю! І ми не маємо права забувати про ці жертви.  За роки Голодомору в с. Ілляшівка померло багато людей, серед них цілі сім’ї, багато дітей. На сільському кладовищі 22 листопада 2008 року був встановлений меморіальний знак в пам’ять загиблих від Голодомору.  

 

1934 – 1941 роки

 

Однак життя йшло, розвивалося. Були й перші трактористи – Андрій Лисак, Андрій Кравчук, Воловоденко, Олексій Попик, Білик Соломія, перші п'ятисотниці Олександра Мельник, Фросина Гончар, Мотря Мазурик і ін.

 

В 1934 р. було відкрито семирічну школу. Активно запрацювали клуби, бібліотеки, кінопересувки і т.д.

 

Але і тут страшне горе – масові репресії до «ворогів народу» - кращих представників армії, розумних, прогресивних партійних, радянських діячів, тисяч представників інтелігенції, а то і просто нічого не розуміючих людей, на яких заздрісні сусіди, товариші по роботі писали доноси. І за велінням Сталіна  Єжови, Берії пустили в хід машину масового знищення мільйонів людей. Навіть з наших сіл забрані і зникли безслідно Тимофій Хлопчик, Іван  Гук…

 

За  «5 колосків» була репресовано жительку села Ілляшівки  - Боровську Ганну.

 

ІІ  Світова війна

 

22 червня 1941 р. почалася ІІ світова війна війна, яка перервала мирні плани селян. 965 днів чорних днів і ночей  чорної Трансмісії /так називали румуни територію між Бугом і Дністром /пережила наша Ілляшівка. На фронти ІІ Світової війни війни було мобілізовано 445 чоловік. Більшість із них / 238/ не повернулися  додому.

 

У січні 1944 року в село завітали партизани. А 14 березня 1944 року в селі з’явилися свої, рідні солдати . Це були солдати 337 та 180 дивізій. Вони, солдати Другого Українського фронту поспішали «Вперед, на Захід» до державного кордону на р. Прут. Слідом за фронтом рушили і мобілізовані з наших сіл.

 

Є в селі вулиця імені братів Попиків. Так чотири брати Попики пішли боронити рідну землю і не повернулися.

Післявоєнний період

 

Важко було тим, хто залишився в селі. Потрібно було відбудовувати господарство, зруйноване війною. Майже не було коней, корів, відсутні трактори. Але поступово все відбудовувалось.

 

У 1950р. до колгоспу ім.Шевченка приєднався колгосп  ім. 14 партз’їзду села Підлісного, а в 1958 р. – колгосп «Більшовик» села Красногірки.

 

Провідна роль у колгоспному виробництві належить рільництву. Серед зернових культур провідне місце займає пшениця, а з технічних культур – цукрові буряки.

 

 Добре працювали наші колгоспники.

 

Період з 1974 р. по наш час

 

В 1974 році колгоспім. Шевченка   очолив   П.Г. Дзюбенко. Всі 27 років його головування в Ілляшівці – це роки напруженої, самовідданої праці на благо села, держави.

 

З його ініціативи розпочалось широкомасштабне будівництво соціально - культурних і господарських об’єктів.

 

Серед них – дитячий садок, прекрасна школа, обрядовий зал, стадіон, цегельний завод,  млин, олійня, критий тік,  автогараж, лазня, засяяла куполами в центрі села церква та ін. Великою окрасою став споруджений ставок. Газифіковано села – Ілляшівку, Красногірку і Підлісне.     

 

З середини 80-х років почались процеси розпаду колишнього СРСР. Вони  зачепили  Україну, в тому числі і наші населені пункти.

 

 З початку 90-х років утворилась незалежна держава.

 

Україна стала на  новий шлях розвитку. Це викликало певні зміни: рухнула колишня радянська система і колишнє сільське місцеве господарство  теж розпалось.

 

Соціальна інфраструктура теж ледь животіла, але вистояла… На місці розпаду колишнього господарства з часом утворились нові підприємства з новою формою власності:

 

1. СФГ  «Вікторія -П», голова селянсько-фермерського  господарства –

Печарчук В.М . Має в своєму  користуванні – 580 га землі, вирощує зернові та технічні культури,  також має ферму.

 

2. ПСП «Кристал» - керівник Лозинський А.І.. В користуванні 16,6 га землі, вирощує зернові та технічні культури, здійснює переробку тваринницької продукції.

 

3. СТОВ  «Аква-Віка» - керівник Мельник О.В. В користуванні 1531 га землі, вирощує зернові та технічні культури.

 

4.Цегельний завод – директор Воєвудський В.П.

 

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь