A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Тростянецька селищна територіальна громада
Вінницька область, Гайсинський район

Капустяни


Перші перекази - легенди про виникнення села, що було започатковано біля лісового масиву і до нашого сьогодення дійшло під назвою “Селисько”, належить до кінця 14 століття. Наявність сприятливих умов (вода, дрова, дичина, ягоди, гриби) дали початок новому селу. Густий важкопрохідний Чорний ліс став надійним захистом маленького села.


За переказами першим оселився втікач - козак Семен Капуста. За другою версією - назва пішла від городів в долині невеликої річечки, де жителі вирощували на продаж капусту. Цю другу версію підтверджує 9 випуск книги “Труды Подольского эпархального историко-статистического комитета” під редакцією видатного краєзнавця Євтима Сіцінського.


Основним джерелом переказів щодо першого стаціонарного поселення, є рід Шила Василя Васильовича, за яким село мало одно купольну дерев’яну церкву, оточену десятком дерев’яних хат.


В одну із весняних ночей під час сильної грозової бурі більша частина села провалилась під землю. Люди, що залишились живими, залишили це “Богом прокляте місце” і спустились в долину річки, де біля невеликого озера (існує до цього часу) побудували перші оселі.


Село поволі розбудовувалось навколо озера і на захід від нього, розроблялись і освоювались землі долини та лісового масиву, велика кількість джерел забезпечувала поселенців водою, ліс давав все необхідне для життя.


Дійсно, земля Поділля і, зокрема Брацлавщини, якщо порівняти її з литовськими чи польськими землями, для всіх здається країною сонця. Цей край з достатком має все, що тільки може вродити земля. І цей багатий край з працьовитим народом переходить в руки польських магнатів, приплив яких почався після Люблінської унії. На наших землях встановлюється суспільно-економічний устрій на зразок польського - поділ на воєводства і повіти.


Землі нашого села, виходячи з перших писемних джерел, належали польському шляхтичу Василю Куницькому і нараховувало 47 дворів. Основним заняттям селян було землеробство, скотарство, тривала розробка лісових площ під посіви озимих та ярових культур, займались бджільництвом, гончарством, бондарством.


В писемних джерелах село згадується в актах 1629 року, хоча, виходячи зі статистичних даних про смертність населення за рік і кількості могил старого кладовища, то можна сказати, що селу понад 500 років. Жителі села були у вирі всіх подій південної Брацлавщини - повстання очолені К.Косинським та С.Наливайком.


Село розширюється вздовж берегів річки, займаючи рівнинний лівий берег, посуваючись на схід, поволі наближаючись до двох ставків, що були розміщені в теперішній східній частині села, від них залишилась лише назва цієї частини поселення “Стависько”.


Територія нашого краю тісно пов”язана з подіями Визвольної війни 1648-1654 рр., з початком якої у Брацлавському воєводстві було створено два полки - Кальницький і Брацлавський. В списках останнього згадується Тиманівська сотня, в яку входило і наше село. В роки війни селом керувала виборна громада. На старому кладовищі поховані козаки, які загинули під час Батізької битви.


Початок 18 ст., став масовим переселенням в наш край втікачів з Волині, Галичини, Полісся від поміщицького гніту, частина з них осіла в нашому селі, про що говорять прізвища, які не властиві нашому краю - Мазур, Бойко, Ратушняк, Войтович.


Перша половина 18 ст. стала ареною з широким розмахом гайдамацького руху. Загін під проводом Гната Голого переховувався в глибокому яру Чорного лісу, який згодом назвали Гайдамацьким. Він розташований в західній частині сучасного села.


Друга половина 18 ст., характеризується розширенням панського господарства, посиленням гноблення народних мас, маєток в нашому селі належав до третього типу господарства, де переважала панщина, яка стала домінантною після купівлі нашого села С. Потоцьким. В маєтку збільшуються посівні площі під зернові культури з використанням найкращих сортів того часу: пшениця “сандомирська”, біла і червона, жито місцеве і “сакське”, горох “угорський”. Для’ кращого обробітку ґрунтів використовувались плуги, борони, косарки.


Цей час для нашого села характеризується великим припливом поляків, які працюють на керівних посадах в маєтку та в господарстві. Їх приплив сприяв посиленню колонізації та окатоличення місцевого населення.


Частина наших односельців були солдатами Південно-Західної армії, яка була розташована в Тульчині, очолювана фельдмаршалом О.В. Суворовим і проводила свої навчання на землях західної частини села.


В першій чверті 19 ст. продовжилась політика російського царизму по догоді польським поміщикам, намаганням зберегти стабільність в соціальній та економічній структурах новоприєднаних земель, але ситуація різко змінилась після участі поміщиків в польському національно-визвольному повстанні 1830 р. Маєтки осіб, участь яких в повстанні була доведена, конфіскувалися.


Маєток нашого села був узятий в казенний нагляд і виставлений на продаж. В кінці 1848 року його викупляє Ободівський поміщик Сабанський своєму зятеві Ігнасію Щеніовському для того, щоб він міг зайнятися більш прибутковою справою через те, що Поділля стало найважливішим районом розвитку цукроваріння.


Влітку 1850 року поруч з трактовою дорогою Брацлав-Ольгопіль на південному схилі річки Нетека розпочалось будівництво заводу, спеціалістів було запрошено з Німеччини та Польщі, одночасно з будівництвом заводу розпочалось прокладання вузькоколійки, довжиною 22 км, яка з”єднала село із залізничною станцією Вапнярка. Для потреб заводу будується власний цегельний завод, який після забезпечення всіх потреб в цеглі, демонтований в 1901 році й на його місці збудовано житловий будинок на 12 квартир. І до цього часу ця територія називається “Цегельня”.


Завод видав перший цукор 21 листопада 1853 року. Потреба в робочій силі та кадрових робітниках примушує власника заводу викупити у місцевого священника землі на північному березі ставка і річки та сприяти забудові нового житлового масиву, який до цього часу носить назву “Старий посьолок”.


В 1875 році при підтримці громади села пан будує приміщення чотирикласної школи, бо однокласна церковноприходська школа не охоплювала всіх охочий навчатись. Учителі школи утримувались коштом громади.


Боротьба за утвердження православної віри в селі увінчалась успіхом і в 1870 році в східній частині села, поруч зі старим кладовищем, було збудовано дерев”яну двокупольну церкву на гранітному підмурку, яка простояла до 1883 року, і згоріла під час пожежі. Через 2 роки на кошти громади нова церква знов підніметься над селом і простоїть до 8 червня 1946 року.


Для медичного обслуговування працівників заводу через дорогу був збудований в 1854 році будинок на 4 квартири, одна з яких була відведена під медичний пункт, де працювали лікар та фельдшер.


За архівними даними в кінці 19 ст. село належало до Брацлавського повіту і до Савинецької волості, нараховувало 202 двори з кількістю жителів 1546 душ; знаходилось за 38 верстов від повітового міста і за 6 верств від волосного управління, найближча поштова станція в 13 верстах в селі Верхівка, найближча земська станція в селі Кирнасівка за 8 верств, залізнична станція Демківка в 6 верстах.


Жителів нашого села торкнулись події Російської-Турецької війни 1877-1878 рр., по мобілізації 1876 року на війну пішли Басарб Никифір, Мовчан Пилип, Росюк Кирило, які повернулись поранені з бойовими нагородами.


В 1898 році власник заводу при підтримці Подільского губернського земства будує приміщення лікарні, в якій першим професійним лікарем працював Ігнатій Франців. Будинок лікарні зберігся до нашого часу.


Перші роки нового 20 ст. ознаменувались класовими виступами робітників і селян Поділля. Наше село жило мирним життям, бо в ці роки власник села міг задовольнити всіх роботою, щоденно розраховуючись грішми або натурою.


Політичні події царської Росії хвилювали односельців, в Російсько-Японській війні брав участь наш земляк Яків Макушинський і з нагородами повернувся додому.


Яскраву сторінку в зростанні самосвідомості односельців відіграло культурно-освітнє товариство “Просвіта”, в організації якого активну роль відіграла інтелігенція села. Про активну роботу товариства з теплотою відгукнулась газета “Народна воля”.


Весна 1917 року пройшла під маніфестаціями населення, село очікувало чогось нового, чекаючи вістей з війни, подій, які відбувалися в далекій столиці. Покидає село власник цукроварні, залишивши управителем маєтку Павліковського.


Від"їзд пана не порушив трудовий ритм заводу та фільварків завдяки роботі місцевих спеціалістів. На початку 1918 року створюється сільревком, яким керував Юзик Томашевський, слідом за ним утворюється КНС (комітет незаможних селян), який зайнявся розподілом землі.


Восени 1918 року залишає село управитель маєтку і його від”їзд стає початком пограбування палацу.


Громадянська війна стала новим випробовуванням односельців, проте в цих складних умовах село жило споконвічними турботами - орали, сіяли, садили городи. Треба було утримувати сім”ї, які нараховували від 5 до 13 осіб.


В дощову осінь 1918 року в селі стали постоєм галичани, так звані січові стрільці, по 2-3 в багатьох хатах західної частини села. Вони залишили про себе добрий спогад, а галичанин Яків Тарас одружився і виховав двох доньок, а в 1937 році був репресований на Північ де й помер.


Протягом 1919 року і початку 1920 селом прокотилася епідемія плямистого тифу, яка забрала життя багатьох односельців та воїнів-галичан.


Весна 1920 року принесла нову біду - село окупували поляки, які постійно займались мародерством, знущаючись з місцевого населення. Грабіж примусив селян ночами виводити худобу в ліс та Гайдамацький яр, прихопивши з собою зброю. Намагання поляків проникнути до лісу зупиняли дружні постріли.


На Зелені свята в село вступила кіннота червоноармійців, які кілька тижнів були постояльцями, а ближче до осені селом пройшла бригада Котовського, про це довго гомоніли в селі.


Закінчилась громадянська війна - ревком припиняє свою діяльність і передає повноваження сільській раді, яка розмістилась в лівій частині приміщення чотирикласної школи. Першим головою став Михайло Овчарук, секретарем Іван Вельота.


Вересень 1920 року став святом для сільської дітвори шкільного віку, основним шкільним приміщенням стає ліве крило колишнього палацу. При цукроварні створюється восьми групова трудова школа, педколектив утримувався коштом цукротресту. Крім навчання в палаці школярі навчались в кущовому будинку та сільбуді. В селі також заснували кооператив, яким керував місцевий активіст Базилюк Антон, він працював до 1941 року.


Одночасно було відкрито цілий ряд приватних лавок: Берегзона, Бельмана, Спидировача, Співака. В цих крамницях торгували сіллю, гасом, милом, мукою, мануфактурою та іншими дрібними товарами. При цукровому заводі відкрили клуб в приміщенні магазину, там уже демонструвалися німі фільми.


В 1927 році почав працювати новозбудований клуб, який діє і досі. При клубі було створено ряд гуртків серед яких виділявся духовий оркестр, керівник - Мандровський Іван Якович.
В 1928 році при клубі відкрито бібліотеку, яка користувалась великим авторитетом. Першим бібліотекарем був Ліпсман Єфім.


Колективізаця в селі розпочалась в 1928 році, селяни згонили худобу, коні та звозили сільськогосподарський реманент до новоствореної колгоспної садиби - тут раніше проживали три брати Мойсеєві: Семен, Володимир та Никифір Івановичі (на сьогоднішній день садиба Арсенчук Євдокії Кирилівни), а їх на той час вислали в Сибір як ворогів народу, їх вважали куркулями, тому що вони жили краще і будинки мали під бляхою.


Вся худоба поміщалась у сараях, реманент у клунях. На полях працювали селяни, праця була ручною.


Першим головою колгоспу став Вельота Іван Данилович.


Страшним лихом для села став голод 1932-1933 рр., люди вмирали на вулиці, під хатою. Їх вивозили підводою і скидали в неглибокі ями на кладовищі. Був випадок, коли жінку, яку вивезли як мертву, через добу повернулася додому чим дуже налякала сусідів - це Ярова Яніна. Коли смеркло вона опритомніла, вилізла з ями і насилу добрела додому, після цього вона ще довго жила і померла десь у 80-х роках. Голод примушував людей залишати село в пошуках долі по країні: понад 30 сімей виїхало на будівництво автозаводу міста Горького, шахти Донбасу, Челябінського металургійного комбінату, Дніпрогесу.


Торкнулись нашого села і репресії з боку держави - 25 працівників радгоспу і заводу, в основному ІТП, були репресовані й розстріляні як вороги народу.


Не дивлячись на складні умови село продовжує жити, відкривається середня школа і вже в 1937 році відбудеться перший випуск 10 класу.


Цукрозавод та радгосп стали центром духовного і культурного життя села, футбольна команда комбінату приймала участь в чемпіонаті України, заводський ставок стає місцем проведення республіканських змагань з плавання, планеристи заводу ставали неодноразовими призерами республіканських ігор. Виховна робота профспілкового клубу відмічалась райкомом партії та галузевою профспілкою, художні колективи якого були дипломантами різних оглядів. Кабінет радіомовлення інформував населення села про події країни та світу.


В 1939 в село була направлена перша машина “полуторка”. Першим шофером став Кагальняк Митрофан Іванович. На цій машині він відправився на фронт і пройшов шлях до Берліну.


До початку війни відкривається сільський клуб (бувший сільбуд), який стає центром культурно-просвітницької діяльності південної частини села.


Мирна праця сільських трударів була перервана початком Великої Вітчизняної війни. Вже 22 червня 1941 року розпочалась мобілізація до лав Червоної армії, за тиждень було призвано 165 чоловіків, з яких 85 загинуть. В село війна увійшла 14 липня разом з румунською частиною, яка по закінченню боїв під Оляницьким лісом та Цибулівкою рушила на Бершадь, а в селі залишився загін з 20 солдатів для охорони заводу, колгоспу, радгоспу. Допомагала їм поліція, створена з місцевих жителів.


З серпня 1941 по березень 1944 року діяло єврейське гето: 155 євреїв було доставлено вузькоколійкою, а 200 пішки прибуло зі станції Кирнасівка. Всю окупацію вони працювали в заводі, колгоспі, фільварку. З вересня 1942 по лютий 1944 року працює школа, навчання велось двома мовами - українською і румунською. За румунів село мало охайний вигляд: вулиці підметені, дерева побілені, для збору сміття було відведено спеціальне місце, де воно спалювалось або засипалось в глибоких ямах, хто не дотримувався порядку наказували тілесно.


Визволення села розпочалось після успішно проведених Корсунь-Шевченківської та Умансько-Баштанської операцій в лютому 1944, а вже 14 березня війська Другого Українського фронту визволили наше село, під час чого загинуло 5 червоноармійців, які були поховані на околиці села. В 1950 році їх останки були перенесені в братську могилу райцентру.


Школа і клуб протягом 1944 року були госпіталем, де лікували й оперували привезених з фронту солдат. Основною робочою силою цих років стали жінки та діти-підлітки, які своєю посильною працею підіймали село, створювали добробут своїх родин. По закінченню 5-7 класів хлопці йшли на навчання у ФЗУ.


Велику роль у відновленні повоєнного села відіграли вчителі та лікарі місцевої лікарні, ІТР робітники заводу та радгоспу, робота яких була відмічена подякою, яку висловив на творчій зустрічі секретар РК КП(б)У Микола Фурман.
Наступне десятиліття принесло більш вагомий вклад у розвиток села, збудовано шосе через село до виходу на Савинці, школу знову здобуває статус середньої, відновлює роботу сільклуб, з ініціативи учительки молодших класів Левінської Насті Павлівни створюється сільська бібліотека.


Протягом 1950-1954 рр. село проводило велику по посадці полезахисних смуг, завданням яких було протистояти бурям і суховіям. Було посаджено 50 км захисних лісосмуг.


Це десятиліття стало злетом як за кількістю, так і по якості художньої самодіяльності села, особливо з приходом в школу молодих спеціалістів: Савченко Бориса Матвійовича та Горянської Галини Омелянівни. Виступи колективів були окрасою концертів, фестивалів, конкурсів, радували талановитим виконанням різних творів.


Великою подією в житті села стала радіофікація до найвіддаленіших куточків. І кожного ранку з радіокапелюхів о 6 годині ранку звучало: “Доброе утро, товарищи! Говорит Москва!”


1966-1967 стали роками будівництва житлових, культурно-побутових та інших приміщень: сільський дитячий садочок на 50 місць, будинок механізатора, артезіанський колодязь, шосейна дорога по території господарства.

Окрасою села 60-70-х років були квіти - їх розмаїття радувало односельців та тих, хто приїздив у справах в наше село. Це неповторне чудо було створене майстром своєї справи Н.Н. Левінською.


З нагоди 50-ти річчя Радянської влади передовики сільського господарства села були відзначені Орденами: Трудового Червоного Прапора, Знак Пошани, медалями за Трудову доблесть та за Трудову відзнаку.
Значною культурно-мистецькою подією в історії села став кущовий фестиваль самодіяльного мистецтва, присвячений 100-річчю з Дня Народження В.І.Леніна. Він перетворився на яскраве сузір”я талантів самодіяльних артистів.


Фізична культура і спорт все більше входили в побут села. З введенням посади інструктора по спорту багато сільської молоді поповнили спортивні секції. Добру сторінку в розвиток спортивної слави села вписали односельці: В.Воротнюк, А.Кривогубець, В.Поберезько, А.Чорний та інший.


Біллю в серцях односельців відбився Афганістан - з десяти молодих юнаків один загинув невідомо за що. Ім”ям Сергія Мурованого названо мікрорайон села.
Всім селом відзначали 140-річчя цукрового заводу, який всі роки був флагманом цукрового виробництва області.


На прохання громадян села виконком сільської ради надав дозвіл на будівництво церкви в центрі села, яка була зведена на кошти місцевого КСП “Колос”, а в травні 2005 року освячена.


Розпад Радянського Союзу відчутно вдарив по населеному пункту, зруйновано місцевий радгосп та його відділки. 150-річчя завод зустрів масовими звільненнями робітників та ПП.


Єдиним, хто вистояв, виявився колгосп, який у лютому 2000 року реорганізувався в КСП “Колос”, а з 2002 року отримав назву СТОВ “Колос”, який викупив землі радгоспу.


Завдяки трудовому колективу колгоспу та, зокрема, його директору В.О. Темрієнку, проведено основну нитку газопроводу, завдяки чому село сьогодні повністю газифіковане. 28 грудня 2002 року перший газовий факел було запалено в шкільній котельні.


Нині село Капустяни нараховує близько 1800 жителів. Є середня школа, великий дитячий садок, аптека, АЗС ”Ямал”. У 2020 році відбулося відкриття нової лікарні сімейної медицини. На теренах села працює ще 9 підприємців, які відкрили власну справу (магазини промислових та продуктових товарів). І найголовніше підприємство нашого села - СТОВ “Колос”, на чолі з директором В.О. Темрієнком, який являється незмінним спонсором сільської освіти, культури й медицини.

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь