Оляниця

Давно то було. Росли навколо Ладижина  малопрохідні  ліси, шуміли в них старезні дуби, багатолітні липи та  інші дерева. Багато різного звіра та птиці водилося в тих лісах. Нікому не належали  ті ліси, хіба тільки ладижанам.

Йшло 13 ст., монголо-татарські орди сунули на землю нашу, руйнуючи все на своєму  шляху. Відчайдушний опір вчинили їм жителі древнього Ладижина. Не змогли вороги взяти місто силою, взяли хитрістю і обманом.

Населення рятувалось в лісах. Ось тоді у великому лісі, в глибокому яру поселилась жінка Оляна з трьома синами. До неї приєднались інші втікачі. Виникло невелике поселення (1232р.) назвали його люди Оляницею. З того часу  і почалась біографія сучасного села.

Минали роки, населення зростало, селилось на низьких плоских берегах притоки Бугу – річки Нетеки. Значно більшою і повнішою була вона в ті часи.

Важко жилось селянам, доводилось багато працювати, щоб відвоювати в лісу клаптики землі під садибу і поле.

В кінці 13 ст. литовський князь Ольгерд, який скористався послабленням українських земель внаслідок монголо – татарської навали, захопив землі Поділля і подарував Оляницю магнатам Ладижинським. В 14 ст. село стало власністю великих польських магнатів – князів Коротких, в 16 ст. перейшло до рук Брацлавського воєводи Яноша Збаразького, а після його смерті – до князів Вишневецьких.

В другій половині 17 ст. під час облоги Ладижина турки зруйнували й Оляницю. А потім втікачі, що врятувались в наколишніх лісах, знову відбудували село, в якому на той час було 97 дворів.

Пан Сабанський, який став володарем Оляниці в 1805р., збільшує населення села шляхом переселення з інших районів Поділля. Багато селян було переселено з сіл Ярмолинець і Чорнокозинець. І нині  проживають в селі люди з прізвищем Ярмолинські та Чорнокозинські, які їх предки одержали  після переселення. Більше двох тисяч чоловік нараховувало населення  в ті роки, в основному –кріпаки.

Землі було мало. І ладнались валки чумацьких возів  на Крим, везли туди хліб, овочі, а звідти-сіль і рибу. Інші займались гончарством та ткацтвом. Звідти взяла свою назву частина села – Гончарівка.

В 30-40 рр.19ст.на правобережній Україні спалахнуло селянське повстання, яке очолив Устим Кармелюк. Багато оляницьких селян були в загонах Кармалюка. За народними переказами і в Оляниці побували повстанські загони. Забрали гроші і майно в пана, роздали селянам. За це панські посіпаки жорстоко покарали жителів Оляниці, спалили більше півсотні дворів і закатували 12 чоловік.

Темні і неписьменні були селяни. Лише в 1861 р. тут відкрили церковно-приходську школу. В ній мали можливість вчитися діти сільських багатіїв.

Бурхливі революційні події 1905 р. докотились і до села, селяни оголосили страйк,  в якому взяло участь 300 чоловік. Вони поставили  перед орендарем маєтку Сабанського вимогу про підвищення заробітної плати.

В січні 1918 р. почалися революційні дії, селяни зі зброєю в руках піднялись на боротьбу проти панів і царизму. Виступи  селян очолювали Сава Радченко, Тодір Терешко, Семен Піддубний. Відібрану а поміщиків Тостановського і Лотоцького землю, під керівництвом Ревкомів, поділили між бідняками.

У 1929-30 рр. розпочався масовий вступ до СОЗу, головою був Чорнокозинський О. С.

Чорною зграєю моторизована піхота гітлерівських військ 22 липня 1941р.зайняла село, а 14 березня 1944 р. село було звільнено.

Минули роки… . Був колгосп «Прогрес»-велике ,багатогалузеве господарство, при якому збудовані: магазин, відділення зв’язку, медичний пункт, школа, сільський будинок культури, дитячий садок, двоповерхова контора колгоспу, будинок механізаторів, гараж, майстерня, тваринницькі приміщення.

На даний час землі орендує ПРат «Зернопродукт».

       У листопаді 2020 року село Оляниця увійшло до складу Тростянецької селищної територіальної  громади.