Життєва дорога Миколи Мельника, довжиною у 95 років
Завжди по щирому заздрив енергії Миколи Олексійовича Мельника, нині тростянчанина, почесного голови ради ветеранів Тростянецької територіальної громади. Йому першого січня виповнюється 95 років. Завжди підтягнутий, зібраний та інтелігентний. У такі роки людей підпирає шоста точка опори – ціпок. А він – справжній красень, хіба що роки набіло пофарбували його волосся на чолі та дещо проклали глибокі борозни на обличчі.
Народився він у 1927 році в с. Мала Стратіївка колись Ободівського району. Доля ще тоді приготувала йому чимало випробувань. У 1933 році, коли записували майбутніх першокласників до школи, на прохання батька сина записали з старшими – підходив по зросту.
А у 1937-му – перша трагедія в сім’ї: на батька, як тоді говорили, «написали». Його, селянина, бухгалтера колгоспу, арештували, як «ворога народу». Арештували в серпні і цього ж місяця народився ще один син. Але батько його вже не побачив. Разом вони були на білому світі аж три дні. Того ж місяця главу сімейства розстріляли у Вінниці.
Сльози матері, неймовірна туга ще довго гнітили дітей. Десь поділися друзі, ігри – «ворога народу», троцькіста обходили стороною… Вже після війни на численні запити надійшла відповідь – справу батька перегляно судом, судочинство припинено за «відсутністю злочину». Його було реабілітовано, мамі видано місячну зарплату батька.
У 1940 році Микола Олексійович закінчив «семирічку». Голова колгоспу саме підбирав грамотного розсильного. Звернув увагу на 13-річного хлопця. «По телефону вмієш?» «Вмію». І почалося чергування біля телефону. Він був лише в сільській раді. Приймав телефонограми, записував їх до журналу, шукав по полях голову колгоспу, якщо телефонограма була на його ім’я, розносив по селу військкоматівські повістки, носив у Ободівку зведення з колгоспу. Отримував 30 трудоднів на місяць.
Таку плату мали лише ті колгоспники, які були у «штаті». На трудодні видавали зерно, гроші. В сім’ю - допомога, жити - можна… Та недовго…
Розпочалася війна. Селом почали рухатися підводи з евакуйованими, їх переслідували літаки, бомбили. З тривогою чекали, що скоро у село увійдуть ворожі солдати – німці. Люди притихли.
Та нескоро пішла чутка: «Ідуть!». Але хто йде? Йдуть по одному, по троє брудних і втомлених окупантів. Недалекий сусід вийшов з подвір’я з хлібиною на рушнику і вручив її ворогу. То були – румуни. Не чути було стрілянини. Малу Стратіївку бойові дії минули.
За якийсь період утворилась влада. Колгосп назвали общиною, назначили старосту, бригадирів… А надворі липень, урожай пшениці осипається і влада оголосила: «Всім жати пшеницю. Жати сніп за сніп». Що нажнеш, то сніп собі, а сніп – в общину. Поля зарябіли від женців. Навіть одноосібники, хоч їх в колгоспі не було, вийшли в поле сім’ями, в полі й ночували. За тиждень пшениця була вижата і снопи складені в полукіпки. Та раптом нове розпорядження: ніякого «сніп за сніп», все – в общину, в стіжки.
Йому 14 років, але від «наряду» не звільняють. Два воли, запряжені в гарбу, і – зводити снопи в стіжки. А щоб снопи – підняти, бо зв’язані між собою, треба дуже напружитися. Коли вже в армії проходили медкомісію, то лікарка зауважила, що серце хворе. Ослаблені клапани.
Навесні 1944 року селом почали йти наші солдати, зупинялись, говорили з людьми. І знову Малу Стратіївку бої минули.
Але радість звільнення від окупації затьмарилась новою трагедією: прийшла похоронка на старшого брата В’ячеслава. Як вистраждала це мама, і скільки сліз пролила. Та ще й у похоронці написано: був поранений і помер від ран. А його ж боліло і нікому було йому водички подати … Мама знову тамувала біль і тугу в праці, у спілкуванні з доброзичливими сусідами, в ланці.
Невдовзі відновилися колгоспи, сільська рада, клуб, школа… В кого семирічка, подали заяви у Верхівський сільськогосподарський технікум. Почалося навчання, а у жовтні сімнадцятирічним - мобілізація. Призвали й Миколу Мельника. У пристосованих товарних вагонах новобранців доставляли у військові частини. Почалася військова служба, навчання – десь йшла війна!
Несподівано 9 травня наступного року незвичайний гамір – Перемога! Рідний кулеметний батальйон розформовано – частину солдатів відправлено на звільнені території, частину - в Європу, а у кого 7 класів освіти – у флот.
Так Микола Олексійович потрапив у Балтійський флот, спочатку в Кронштат, а потім в Естонію, на острів Езель.
Минуло шість років служби в морських частинах зв’язку. Тоді військовослужбовцям армії і флоту було дозволено на службі навчатись. Тому йому пощастило: військову службу починав з семи класами освіти, а закінчив студентом Ленінградського інституту інженерів залізничного транспорту.
Невдовзі вийшов наказ по флоту: хто навчався у цивільних навчальних закладах, можна демобілізувати. В серпні 1951 року Микола Мельник повернувся додому, бо навчався у Верхівському сільськогосподарському технікумі.
З документом про навчання в Ленінграді він з’явився в Ободівський районний відділ народної освіти. «Яку дасте роботу?», - запитав. Направили у Верхівську середню школу вчителем фізики. Так звалив на свої плечі, як виявилось, важкий тягар. Не уявляв, якою важкою і відповідальною є робота вчителя. Бажання навчати спонукало вчитися. Спочатку Уманський вчительський інститут (вчитель фізики), потім Миколаївський педінститут (вчитель математики). А в підсумку, твердо впевнений – навчив когось, як мріяв, чи не навчив, але ніхто не дорікне йому, що не хотів навчити. Бажання навчити живе і досі.
Починав учителем, потім завучем, директором школи, шкільним інспектором, секретарем виконкому Тростянецької районної ради депутатів трудящих, після виходу на пенсію – директором Тростянецького краєзнавчого музею, а з 2006 року – керівником ради Тростянецької районної організації ветеранів України.
В районі нараховувалося 34 первинні організації ветеранів. В кожному селі був голова ветеранської організації, який, крім всього іншого, ще й виконував обов’язки позаштатного заступника голови сільської ради по роботі з ветеранами. Запроваджено було постійну практику роботи президії ради районної організації. На конференції, на пленуми ради районної організації, на засідання президії ради завжди запрошувались представники районних управлінь. В роботі звітно-виборних конференцій районної організації ветеранів брали участь перші керівні особи районної ради і райдержадміністрації. При активному сприянні керівництва на базі районної лікарні щороку проводились оздоровчо-тематичні семінари, в яких брали участь керівники району. Кожна первинна організація ветеранів у селі мала можливість позитивно впливати на життя ветеранів, і, навіть, на відпочинок, на екскурсії їздили гуртом. Керівники району запрошували представників ветеранської організації на сесії районної ради, до участі в урочистих заходах.
Якщо почати рахунок з днів-трудоднів, починаючи з війни і після війни, то не було жодного не трудового дня, і трудових років набирається до 80.
Крім цього, Микола Олексійович у парі з дружиною виховав сина й доньку. Син Володимир є учасником бойових дій на сході України, волонтером. Дочекався онуків та правнуків.
