Як батькам поводитися з дитиною, яка нещодавно отримала інвалідність, щоб допомогти їй пережити травму?
Набута інвалідність дитини може викликати у батьків біль, сум, розпач, розгубленість, злість, заперечення. І це точно не та новина, якою хочеться ділитися і обговорювати… Проте є принципи, яких важливо дотримуватися.
Не робіть із того, що відбулося, таємницю (табу для обговорення), яка підвищуватиме тривожність дитини через невідомість. Діти насамперед потребують дорослого, якому вони довіряють, який їх вислухає, відповість на запитання, сприйме їхні почуття та просто буде поруч. Пам’ятайте, що для дитини завжди краще отримати інформацію від близького безпечного дорослого.
Виберіть доречну нагоду для розмови (спокійна атмосфера, відсутність багатьох малознайомих людей, дитина готова ставити запитання, виникла пауза, яка потребує вашої реакції тощо).
Говоріть простими реченнями, чітко, без надмірного спрощення та драматизації. Варто описати, де дитина може відчувати труднощі в житті внаслідок набутої інвалідності (труднощі з зором, з пересуванням тощо), а наприкінці варто виділити речі, які допоможуть дитині продовжувати жити далі («ти зможеш користуватися допоміжним обладнанням для руху»; «зможеш використовувати голосовий набір / мову Брайля/ аудіокниги» тощо). Якщо дитина має інтелектуальні порушення, вона може потребувати більше часу для усвідомлення того, що відбулося, можливо, простішої мови та частих повторень, наочних матеріалів (картинок, фотографій).
Надайте дитині можливість поставити запитання. Якщо ви не знаєте, що відповісти, чесно скажіть: «Я не знаю». Зрештою, не завжди в житті є відповіді на всі питання. Часто дорослі більше бояться розмови з дитиною про інвалідність, аніж сама дитина.
Намагайтеся почути, що бентежить дитину (і це можуть бути зовсім не ті речі, які турбують вас). Дайте можливість дитині бути почутою: якщо вона розповідає про хвилювання чи демонструє його — не говоріть їй заспокійливих фраз на кшталт «Та не хвилюйся, все буде добре!» тощо Краще відобразити, назвати її емоції: «Я бачу, що тобі боязко, ти хвилюєшся».
Дійте і говоріть спокійно, оскільки ваш спокій (як і ваша тривога) природно передаються дітям через тон голосу, міміку, рухи тіла.
По можливості уникайте обговорення біля дітей тривожних подій, перегляду новин, які повертатимуть їх до пережитої травми. Старайтеся по можливості дотримуватися звичного розпорядку дня, який буде для дитини якорем «нормального життя»: лягайте спати, прокидайтеся, їжте, гуляйте, читайте книги робіть уроки тощо у заведений час; якщо у вас були сімейні традиції, правила, ритуали – дотримуйтесь їх.
Допоможіть дітям радіти життю. Створіть умови для занять та ігор з іншими дітьми — це відво лікатиме їх та занурить у відчуття «нормального життя».
При спілкуванні з іншими людьми оточуючі, як дитина, природньо спостерігають, «зчитують ваше ставлення до цієї ситуації. Тому старайтесь демонструвати оточенню та дитині свій спокій та прийняття факту «інвалідності», не робіть із цього «драму» та таємницю, акцентуйте на можливостях, а не на травмах дитини.
Зазвичай через місяць-другий після травми більшість дітей за умови турботливого ставлення до них загалом дають собі раду з психоемоційними викликами. Проте варто знати тривожні ознаки, які вимагають негайного звернення за допомогою до свого сімейного лікаря або до фахівця з психічного здоров’я:
→ якщо ваша дитина починає чути голоси,
→ бачити речі, яких немає,
→ стала надмірно стурбованою,
→ демонструє виражені істерики,
→ завдає шкоди собі чи іншим (наприклад, б’ється головою, кулаками чи ногами).
Визнайте потребу дитини в допомозі та зверніться до фахівців. Зробіть це заради своєї дитини та себе.
