Сила народу — в єдності помислів, душ і сердець
22 січня — День Соборності України.
Урочистості на Софійській площі з нагоди проголошення Акта Злуки, 22 січня 1919 року.
Дві вікопомні події — проголошення IV Універсалом Центральної Ради незалежності Української Народної Республіки 22 січня 1918 року та проголошення Акта Злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки 22 січня 1919-го — стали важливими віхами на шляху нашого народу до відновлення Української держави, що має історичне тисячолітнє коріння.
Від 21 січня 1999 року згідно з Указом Президента України ми відзначаємо День Соборності. Виборювана століттями незалежна соборна держава — це право вільно жити на своїй Богом даній землі, плекати мову дідів і прадідів, молитися у своїй церкві, примножувати інтелектуальні здобутки світочів української культури, передавати у спадок дітям традиції рідного народу, котрий від сотворіння сіяв пшеницю, випікав хліб, ткав, гончарював, малював, оспівав красу і велич Дніпра і Бугу, Карпат і Чорного моря, щедрість ланів і звитягу хліборобів-воїнів.
В умовах національно-визвольної війни українського народу, що з 2014 року бореться за своє існування, за територіальну цілісність країни, її суверенітет, за свободу і незалежність з оскаженілим агресором — москвою, котра століттями нищила все українське і самих українців, запекло воювала проти нашої ідентичності, мови, звичаїв і традицій, з нашими героями, поняття соборності набуває нового змісту і нових смислів. З перших днів війни, розв’язаної путінським тоталітарним режимом, котрий після загарбання Криму вторгся на Донбас, на захист держави стали тисячі й тисячі добровольців з різних куточків України. Героїзм наших захисників, які у 2014-му зупинили ворога на околицях Донецька, а через вісім років вигнали його з Київщини, Чернігівщини, Житомирщини, засвідчив, що фундаментальним положенням соборності як морально-філософського, соціального принципу є відповідальність кожного за свою державу, відповідальність усіх за всіх, всеєдність не лише територій, а й помислів, душ і сердець. Без цього в жорстокій, цинічній, людиноненависницькій війні за сфальшовану російськими можновладцями й ідеологами історію Києва, за чужі території, без яких у московської імперії немає майбутнього, Україна не вистояла б.
Боротьба з одвічним ворогом, що не раз намагався звоювати наш народ, у генах якого ДНК волі й свободи, що з покоління в покоління передаються від славних пращурів, засвідчує — наша сила в соборності земель, соборності владних інституцій, соборності ідей та ідеалів.
Заклики гуртуватися: від княжих часів до сьогодення
Ідея соборності постає, як свідчать літописи, у період феодального роздроблення земель Київської Русі й хвилює уми державотворців, дипломатів, літописців, церковних ієрархів, поетів, кобзарів та оповідачів. За часів Володимира Великого середньовічна держава в центрі Європи зі столицею Києвом була могутньою та найбільшою країною на континенті. Через розбрат, чвари, заздрість, згубність надій на відокремлене процвітання вона втрачає державотворчу силу і території. Тривогою за відсутність єдності в рідному краї, осудом князівських міжусобиць задля власного зиску й амбіцій, що і призвело до занепаду Київської Русі, пронизано чимало давньоруських літописів, повчань і літературних творів. «Пощо ми губимо Руську землю?» — відчаєм звучали ці слова у 1097 році на славнозвісному з’їзді князів у Любечі, де зібралися великий київський князь Святополк Ізяславич, переяславський князь Володимир Мономах, чернігівський — Олег Святославович, смоленський — Давид Святославович, волинський — Давид Ігоревич, теребовльський — Василь Ростиславович. Володимир Мономах, ініціювавши збір, закликав вершителів доль краю до єдності і братерства через загрозу половців, що плюндрували руські землі. Князі ухвалили рішення припинити усобиці, що ослаблюють державу і роблять її легкою здобиччю для половецьких ханів. Утім, після завершення з’їзду його рішення було порушено — Давид Ігоревич, намагаючись відібрати Теребовльське князівство у Василька Ростиславича, полонив і осліпив бранця. На Русі спалахнула війна за володіння Василька і його брата, перемишльського князя Володара Ростиславича. А за війною на квітучі землі прийшли смерть, злидні, розпач.
Після розпаду колись могутньої Київської Русі, породичатися з якою через династичні шлюби за честь вважали правителі всіх європейських країн — Польщі, Франції, Угорщини, Норвегії й інших, тогочасній еліті не вдалося ані об’єднати в межах національної держави етнічні українські землі, ані зберегти їхню незалежність. Перемога особистих та регіональних інтересів можновладців над національно-державними ідеями зумовила неможливість для панівної верстви організувати й очолити боротьбу українців за створення незалежної соборної держави протягом тривалого часу.
Уперше після загибелі Київської Русі державницька ідея з’являється в період Української національної революції середини XVII століття під проводом Богдана Хмельницького і стає визначальною протягом наступних віків. Талановитий полководець і дипломат, який отримав низку великих перемог, що увійшли в історію, підняв українські землі на війну проти Речі Посполитої у 1648—1657 роках. Головна мета — об’єднання етнічних українських земель у незалежній державі. Унаслідок козацької революції на землях Наддніпрянської України постає Українська козацька держава. Процес творення державних інституцій розпочався з літа 1648-го, коли Богданом Хмельницьким на Лівобережжі та Правобережжі не лише ліквідувались елементи державного ладу Речі Посполитої, а й почали створюватися за козацькими зразками, раніше апробованими на Запорожжі, місцеві органи влади. Паралельно гетьманський уряд вибудовував централізовану вертикаль влади, за допомогою якої реалізовував функції внутрішнього суверенітету держави. В основних своїх рисах соціально-політична структура функціонування Української козацької держави оформилася на середину 1650 року. Тоді ж утвердився своєрідний адміністративно-територіальний устрій — полково-сотенний. Українська козацька держава мала власну судову систему, що включала в себе сотенні суди, полкові суди та Генеральний військовий суд, які замінили собою наявні в Речі Посполитій гродські суди, земські суди, підкоморські суди і Коронний трибунал.
Богдан Хмельницький уперше створює структури, які працюють суто на Українську державу — це власні збройні сили, митна, фінансова, поштова служби, акумулює гроші в гетьманській скарбниці, а не королівській, як це було раніше. За часів Богдана Україна здобула міжнародне визнання і встановила дипломатичні відносини з Австрійською і Османською імперіями, Бранденбурзьким курфюрством, Венеціанською республікою, Шведським королівством, Прусським герцогством, Волоським і Трансільванським князівством, Кримським ханством. Утім, неспроможність Української козацької держави в умовах несприятливої міжнародної ситуації самостійно відстояти державотворчі здобутки спричинила потрапляння окремих її частин під протекцію іноземних правителів, зокрема і російського царя, а згодом і ліквідацію козацької держави.
Державницькі втрати тих років призвели до багатовікового гноблення українців й експлуатації ресурсів — як природних, так і людських — Руси-України: спалення поплічником Петра I Мєншиковим гетьманської столиці Батурина разом з тисячами його мешканців, погрому Києва бандами більшовика Муравйова, який приніс на штиках червоний терор, репресій, гонінь на церкву і знищення духовенства «як класу», трьох Голодоморів із щонайменше 10 мільйонами жертв, Великого терору 1937—1938 років, депортації українців з їхніх земель і врешті-решт до сучасної війни, розв’язаної путіним.
Попри занепад Київської Русі, монголо-татарську навалу, часи бездержавності, Руїну (1657—1687), що спіткала Україну знову ж через роз’єднання політичних еліт та корисливі інтереси окремих гетьманів, полковників й ієрархів, які пішли в служіння сусідній державі, що поставала на крові поневолених народів, політичних убивствах, корупції й аморальності, ідея соборності українських земель жила в поколіннях. Національна революція середини XVII століття, слава держави Богдана Хмельницького, трагедія Руїни спричинили те, що ідея соборності на українських землях стає елементом суспільної свідомості українців. Про це, зокрема, свідчать знамениті козацькі літописи кінця XVII — початку XVII століття — Самовидця, Самійла Величка, Григорія Грабянки.
Відновлення держави Володимира Великого і Ярослава Мудрого — «української Речі Посполитої» — стало політичним кредо кирило-мефодіївських братчиків. У маніфесті від 10 травня 1848 року Головна Руська Рада, перша політична організація Галичини, заявила про єдність 15-мільйонного українського народу, примусово поділеного між Австрійською та Російською імперіями, і підтримала політичні права поневолених народів. Ідея соборності закликала в другій половині XIX століття до праці в ім’я Великої України О. Кониського, Д. Пильчикова й цілу плеяду українських культурних діячів. З кінця ХІХ століття соборність стає провідною ідеєю політичних декларацій, програм та маніфестів новостворених українських партій. У 1891 році у програмі Української радикальної партії зазначається, що політичні потреби «вимагають, щоби кожна народність, під загрозою загибелі, була зорганізована в самостійний політичний організм: новожитну централістичну державу». Народна Рада, що утворилася у Львові 1885-го, у своїй новій програмі 1892 року записала: «Ми, русини галицькі, часть народу русько-українського висше 20-ти мільйонового, маючи за собою тисячолітню минувшість історичну, народу, що утративши самодіяльність державну боровся віками за свої права державно-політичні, а ніколи не зрікався і не зрікається прав самостійного народу...».
Цей факт руйнує твердження російської пропаганди
На початку ХХ століття після падіння імперій українці об’єдналися у власній державі.
22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві в урочистій атмосфері відбулося проголошення Акта Злуки УНР та ЗУНР в єдину державу. Незважаючи на мороз, на майдані зібралися тисячі святково вдягнених людей. Скрізь національні прапори й транспаранти, на балконах — портрети Тараса Шевченка і килими з яскравими українськими орнаментами. На Тріумфальній арці при вході з Володимирської вулиці — старовинні герби Східної України і Галичини. Під звуки маршів на Софійську площу йдуть українські піхотні частини, артилерія та самострільні команди. За військом прибувають делегації — службовці залізниць прийшли з великим транспарантом, на якому написано: «Слава українським героям!». Найурочистіша мить — проголошення Акта Злуки. У зачитаному «Універсалі соборності» є й такі рядки: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України — Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка». Наступного дня Акт Злуки майже одностайно був ратифікований Трудовим конгресом України.
«105 років тому — 22 січня 1918-го — Українська Народна Республіка проголосила незалежність і боролася за право бути «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу». Цей факт руйнує твердження російської пропаганди, буцімто Української держави не існувало, її вигадали більшовики. 24 серпня 1991-го відбулося її відновлення», — зазначають в Українському інституті національної пам’яті.
Сьогодні в умовах повномасштабної московсько-української війни ідея незалежності та соборності залишається базовою національною цінністю українців і є важливим чинником нашого спротиву російській агресії. Для всіх, хто згуртувався задля
Перемоги, соборність — це деокупація всіх територій, захоплених ворогом, відновлення територіальної цілісності країни включно з Донецькою, Луганською областями та Кримом, це спільна праця задля розвитку Держави і одна на всіх мета — Перемога.
Молебень на Софійській площі з нагоди проголошення Акта Злуки. У центрі — Симон Петлюра, ліворуч від нього — Володимир Винниченко, праворуч — Володимир Чехівський (ймовірно). У шоломі — Євген Коновалець. Угорі праворуч — ймовірно Дмитро Вітовський.
Проголошення Акта Злуки українських земель на Софійській площі в Києві.
22 січня 1919 року. Знято з дзвіниці Софійського собору.
Фото з фондів ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного.
Джерело: Голос України - газета Верховної Ради України
